Альбіна була не з лякливих. Одне те, що на її тілі хизувалося з десяток наколок та не набагато менше пірсингів свідчило, що і болю вона не боїться. Змалечку в друзях мала більше хлопців, ніж дівчат, оскільки дівочі захоплення вишиванням хрестиком, любовними романами та постійним полюванням за модою її не приваблювали. Гра у волейбол, гасання на байках, стрибання у воду  з «тарзанки» – оце те, що їй було потрібне.

З тієї ж причини суконь і спідниць у її гардеробі було обмаль.  Шорти, джинси, майки, куртки – в них їй було зручно і комфортно в будь-якому оточенні. Навіть натільна білизна не майоріла на ній різнобарв’ям. До душі та до кругленьких сідничок пасували чорний колір та колір хакі – не рідко з камуфляжними розводами.

Для всіх, Альбіна була «в дошку» своя. А ще її постійно кудись тягла романтика. Щоправда, частенько потрапляла вона і в халепу. Коли з початку війни на Сході дівчина несподівано зникла з поля зору колишніх однокласниць, їхня здогадка була миттєвою: Альбінка вже там. А вона й справді була вже там, на самій Світлодарській дузі.

В районному військкоматі теж мала знайомих хлопців, і завдання  підібрати для неї престижний підрозділ вони виконали з честю. Батальйон спецпризначення був схвалений Альбіною відразу. В кожній військовій частині є служби,  штат яких барвить гарненькими бійцями. Саме в одну із таких командир батальйону мав намір посадити дівчину. Альбіну це геть не влаштовувало.

– Ну не в штурмову ж роту вас зараховувати? – обурився комбат її вибрикам.

Назва роти сподобалася, приблизно уявляла і призначення підрозділу.

– А чому б і ні? Чи може ви не сприймаєте ґендерну рівність між жінками й чоловіками?

– Чесно кажучи, не дуже схвалюю. Особливо на війні.

– Я хочу на передову – тилові служби не для мене. Будьте вже ласкаві до дівчини, пане полковнику… – Альбіна удала, що не зовсім розуміється на  знаках військових відмінностей.

– Ну на передову, то на передову, – незадоволено проговорив командир. – Зачекайте поки що надворі, там під деревом є лавка. Незабаром вас відвезуть в розташування.

– Слухай, до тебе в роту дівка проситься, – кинув у слухавку комбат, звертаючись до командира штурмової роти, після того, як Альбіна зачинила за собою двері, – то ти її зустрінь так, щоб бажання служити на першій лінії швидко пропало. Придумаєш, як це зробити.

– А дівка гарна?

– Гарна, все при ній… Ти диви, розкотив губу…

В підрозділі Альбіну зустріли привітно – в декого аж слина покотилася. Ротному не відразу й захотілося виконувати наказ комбата. Це ж який престиж для штурмовиків! Всі підрозділи заздрити будуть! Видати дівчині заступа він розпорядився лише після повторного дзвінка зі штабу. Фронт робіт визначив доволі об’ємний: вирити окоп від позначки до позначки.

– Влаштовують  випробування, – подумки відмітила  Альбіна. – Думають, що не викопаю. Не на ту напали!

Земля була важкою. Заступ час від часу впирався в камінці, скрегочучи, ковзав та зіскакував з їхніх гострих ребер. На підмогу дівчині ніхто не поспішав, хоча охочих було б багато, якби ротний дав на те згоду. Альбіна довблася у висохлому ґрунті допоки відчула, що футболка геть стала мокрою від поту. Погода стояла спекотна, але в полі вітер завжди підступний – продме враз мокру спину.  Дехто з бійців займався своїми справами напівроздягнутим. Дівчина теж стягла мокру одежину,  розклала на траві та продовжила роботу. Ліфчик в неї був такого ж забарвлення, як і солдатські штани.

А в цей час на сусідньому взводному опорному пункті боєць вів спостереження за ворожими позиціями. Був період нетривалого затишшя, але «сепари» час від часу пострілювали. Хлопець звернув увагу, що на цей раз пауза затяглася, і підніс до очей бінокль. Супротивники теж припали до своєї оптики, але дивилися зовсім в інший бік. Пройшов  якийсь час, тишу ніхто не порушував, на протилежному боці уважно пасли когось очима. Що вони там угледіли? Хлопцеві самому стало цікаво. Спритно налаштував бінокль в інший бік, максимально наблизивши зображення.

– Ні фіга собі! Звідки взялася така краля? – вирвалось від несподіванки.

Засмагла чорнява незнайомка вправно, немов кайлом, орудувала заступом та відкидала землю, поступово занурюючись у рівчак. Відпочивала рідко, не присідаючи, лише обіпершись на держак.

– Чи з глузду там всі поз’їжджали? – бійцеві стало шкода незнайомку. – Он «сепари»  навіть стріляти перестали… Невже й води ніхто не винесе?

***

Командир штурмовиків не витримав. Взяв зі столу в бліндажі пляшку води й підійшов до Альбіни. Здивовано відмітив, що копати дівчині залишилося зовсім небагато.

– Втомилася, напевне? Не для слабкої статі така робота…

Альбіна розігнулася, демонструючи чіткі кубики на засмаглому животі.

– Можна подумати, що на своєму городі чоловіки виривають лопати з рук у своїх дружин. Працюють нарівні.

– Ну, це як хто. Можливо хтось і вириває…

– От і проговорилися, – усміхнулася Альбіна, – можливо…

Взяла з рук ротного пляшку і, відкоркувавши, наполовину випорожнила.

– Ну досить вже, мийте руки, скоро обід.

– Та ні, звиняйте, але я доведу до кінця розпочате. Накази командирів потрібно виконувати.

Помітивши зніяковілість на обличчі офіцера додала:

– Тут роботи на півгодини залишилося.

***

Боєць на ВОПі бінокля не випускав з рук. Бійці на ворожій позиції теж. Проте й стріляти не збиралися. Напевне, кожен по обидва боки фронту в ту мить згадував кохану дружину, наречену, подругу…

– Цікаво, – подумав боєць – що мала на увазі й ким була та людина, котра вперше прорекла всім відомі слова: «Краса врятує світ»?.. Та що тепер над цим гадати, коли факт очевидний…

Галина Литовченко
wah.uir.news

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.