От же ж кляті квіточки…

Літо 2015 року, «Дозор». Хлопці риють і тягають колоди на бліндаж.

Стою на дорозі чухаю потилицю в роздумах, куди ж приткнути СПГ.

Зі мною командир відділення ПЗРК Віталік і наш сусід з права, заступник командира 4 роти 93-ї бригади Тандем – здоровило галичанин до пояса голий, з причини спеки. В руках у нього була цифрова рація Моторола:

– Та чого тут метикувати? Осьо ж окоп для пезееркашників! В нього і тули. Все одно тут хіба горобці літатимуть. Ги-ги!

– Та тут таке діло…

Договорити не дав Рагнар. Він саме підійшов зі шкафоподібним, колишнім старшиною-спецназівцем Котом, який був у нас всі руки майстер, але найбільше полюбляв розвідку.

– Чуєш, командоре? А давай я з Котом до сепарів сходжу, он туди на гірку. Гляну, що та як.

– А? Та сходіть. – відмахнувся я, бо все ніяк не міг придумати, як же ж примостити цей клятий СПГ в окопі, щоб його видно не було. І коли хлопці вже рушили, явно задоволені отриманим дозволом, раптом зрозумів про, що щойно вони попросили.

– Тільки глядіть там обережно.

– Само собою! Як завжди! – обернувшись на ходу вигукнув Рагнар.

– Ображаєш, командире! – прогудів Котяра.

– Так мислиш, що тут норм буде? – звернувся я до Віталіка.

– Та хто зна, як на мене, то норм, – відповів меланхолічно засмаглий до чорноти жилавий, наче висушений степовим сонцем командир зенітчиків.

– Тоді, коротше, бери Ведмедя та зі своїх хлопців когось і робіть мені тут точку для СПГ, а он там, в кущах зробите запасну і траншею до неї прокопаєте.

– Єсть! – приречено зітхнув Віталік і широко крокуючи та обсипаючи землю, потопав вниз.

– Ага! А ще додаткову треба – широченно посміхнувся Тандем.

– Зробимо, тільки пізніше, бо воювати не зможуть, якщо упашуться. Чого прийшов, до речі? Погомоніть чи дорогу нову пробить?

Тижня два тому Тандем пробив через поле цілу дорогу БРЕМом від свого «Кавказа» до нашого «Дозору». А це кілометри три з усіма вигинами.

– Та в гості… і погомоніть. – знову розплився у посмішці вояка.

– Ну, раз так, то ходімо чайку хильнемо.

– Командире! Командире! Нас обстріляли! – до нас швидко йшов Кіт, за ним метрах у тридцяти спокійненько чемчикував Рагнар.

– Хто? Де? І звідки?

– З висотки! Ми саме вздовж дороги за насипом йшли, аж тут з того боку автомат по нас відпрацював, – швидко, але без поспіху розповідав Кіт. Аж тут підійшов і Рагнар.

– Он з тих кущів стріляли. Таке, шугонули, видно, аби відігнати, – долучився він до розмови, – Спостережний пункт собі там влаштували, гівнюки.

– Ясно, Кримчику, а ну дай-но мені бінокля.

Вдивлявся я довгенько в ті кущі. Точніше, там кущів була ціла громада. Нічого не видно.

– Далеченько.

– Ага! Два сто, – підказав Кіт, – ну що, розчохляти «дашку»?

– Світити точку через одного-двох спостерігачів?

– Тю! Та давайте я їх «васильками» з «Аквріуму» поганяю, – раптом встряг Тандем.

– Ооо, оце діло! Нам же можна їх замовляти. Давай! – погодився я.

Хлопець підніс до вуст рацію:

– Акваріум Тандему!

– Тандем Акваріуму! – відповіли, наче чекали.

– Акваріуме, відпрацюй по СП на висотці. Координати… Сігурде, які там координати?

– Та оце дивимося. Йося, що там на планшеті?

За хвилину Акваріум вже мав координати і «васильок» з гуркотом, наче каміння в діжці перекатують, відстріляв касету по цілі.

Міни лягли з розльотом метрів у сто і з добрячим перельотом.

– Вітер, падлюка, розкидує, – озвався Рагнар.

– Тееек, – потер лоба тильним боком долоні Тандем, – значить це у нас що? Ага! Північ, а південь у нас, отже, там, – махнув рацією в бік сепарів, – Задовбали цими нововведеннями. Ні щоб лівіше, правіше. Давай їм схід, захід. Так, Акваріуме, давай ще касету тільки сто метрів на північ і п‘ятдесят на схід!

Знову загуркотіло каміння.

Кіт стояв біля «дашки» і буквально прилип до бінокля.

Вибухи знову лягли з розбросом і з іншого боку дороги.

– Та задовбав цей вітер! Аквріум! Я що сказав? Східніше бери, а ти куди поклав? Давай СХІДНІШЕ сто. Нє! Сто п‘ятдесят! Чуєш?! Сто п‘ятдесят СХІД-НІ-ШЕ!

– Хай ще п‘ятдесят на північ візьмуть. – сказав я.

– Нащо? Наче ж пориви від нас.

– Так отож.

– Аааа, Сємьон Сємьонич! Акваріуме! Давай ще п‘ятдесят на північ!

Лягло, як в душу. Вся касета просто в трикляті кущі.

– Єсть рух!!! Єсть рух!!!– заволав Кіт, – зараз я їх «дашки»!

Мене теж вже захопив азарт. Тим паче, що дійсно побачили дві скорчені фігурки, які намагалися вискочити з під обстрілу:

– Акваріум, навали ще туди ж!

Знову камені в діжці…

Не знаю, хто і як там наводив і хто розпорядився вітром, але і цього разу міни накрили як слід: обидві фігурки тікаючих сепарів зникли у вихорі вибухів, здибленої землі, диму і здійнятого пилу.

Потім порив вітру, наче чиста ганчірка по склу, пройшовся і стер те все. Наче й не було нічого на тому місці.

– От же ж кляті квіточки. Не дали завалить сепарків з «дашуні». Знов негодована стоятиме, – скрушно промовив Котяра і почав чохлити кулемет.

– Акваріум Тандему.

– Тандем Акваріуму!

– Відбій! Накрили сепарочків!

– Плюууус!

Рагнар витяг сигаретку з пачки, хмикнув: «Молодьож» і пішов у бік курилки. До нього тут же пристроївся його вічний супутник Карлсон.

Тандем чухав антеною спину далеко закинувши за голову руку:

– Ну що, чайком пригостите?

– Чого ж не пригостити? Пригостимо. Кок! Що там у нас із чаєм?

– Та повно!

– Так чого заходив то, друже?

– Хе! Скучив… та і весело тут у вас, ги! – знову розплився у посмішці Тандем.

– Ну ходім, бо вичахне все. Рагнар зараз теж підтягнеться.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*


Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.