Коротше, одного осіннього вечора, як зійшов повний місяць, зайшли карателі до жіночого монастирю, що стоїть у глухій хащі в Чорних землях.
Перепочити, води попити, ну може й замінувати, про всяк випадок.

Бо на воротах символ був страшний якийсь – птах сіамський, з трохи йобнутим поглядом у дві сторони одразу.

І літери такі, світлодіодні, червоним мигали – «РПЦ-РПЦ…».

Хоч і лякало це хлопців, але був серед них один, з жорстким поглядом і трохи скажений. Ніхто не знав – ні звідкіля він, ні де взявся, ні як звати його. Та прогнати боялися. І звали просто – Чорний Каратель.

У монастирі йшла служба – ну а що в них там ще могло йти?! Із запрошеною зіркою – «отцом Иваном Охлобыстиным». Той якраз пісню заспівав, модну і богоугодну, «Цвет настроения синий, пара-ра-ра-ра-рам…»

Монашки віджигали кордебалет; одна, зовсім недавня послушниця Оля Скобєєва – на розливі була; на касі і видачі фішок – Валя Матвієнко, ну і т.д.

Хлопці зніяковіли, але Чорний Каратель взяв себе в руки і як загримить голосом гучним:

— Якого хєра?!

Одразу підвалює до нього місцева Наташа, з поклонами. Поклонилась ще раз, нижче. І дивиться звідтіля, знизу:

— Мальчики, мироточить будете на часик или на всенощную?

И язиком так хижо собі проводить по верхній губі, по носі, по бровам і лобі.

Відчуваєте вже подих таємниці?

А хлопці одразу відчули!

А Наташа не вгамовується:

— Можно с армагедоном, можно без гедона – у нас всё можно!

І так гладенько навалює, що всі почали розслаблятися, як та ватага Одісея.

І тільки Чорний Каратель не піддався!

І помітив, як монастирський хлопчик-євнух Кирилко намагається поцупити у них карту секретну і пакет для командування!

І знову як загримить:

— Якого хєра?! Та я тебе зараз…

«Отец Иван Охлобыстин» почувши це, як заволає:

— Не дам омрачить уста отроку непорочному! Лучше уж меня!

І плигає так, як ото у кіні «Тєлохранітель», тільки з відкритим ротом. Прикриває, мовляв, Кирилку.

— Та ви всі тут іпануті! — знову гримнув Чорний Каратель.

І кинув гранату.

Навалився на нього страх кари небесної і сумнівів жорстких.

Але побратими його навколо посміхалися.

Він же, прочитавши рятівну молитву «Пох@й» із таємної Книги солдатських молитов, теж посміхнувся і скинув з себе тягар сумніву.

І далі весело пішов по світу. Але то вже зовсім інша історія…

Забув… Повинна ж бути якась мораль, так?

Ага, ось:

• Бачиш червоні літери «РПЦ» – не ведись і зразу кидай, бо карту секретну точно спи@дять;
• Сумніваєшся – читай молитву «Пох@й»;
• На намагайся надурити Чорного Карателя.

Нормально, думаю, моралі…

P.S. На фото (взятому із секретних архівів Володимир Пасічник) — Наташа, уставшая…