Взято із циклу #Sаги_Sкальда_Egill
Про Чорного Карателя ви ж знаєте легенду?
Історія ця давня, таємнича та розказують її пошепки, довгими зимовими вечорами.
Коротше, одного осіннього вечора, як зійшов повний місяць, зайшли карателі до жіночого монастирю, що стоїть у глухій хащі в Чорних землях.
Перепочити, води попити, ну може й замінувати, про всяк випадок.
Бо на воротах символ був страшний якийсь – птах сіамський, з трохи йобнутим поглядом у дві сторони одразу.
І літери такі, світлодіодні, червоним мигали – «РПЦ-РПЦ…».
Хоч і лякало це хлопців, але був серед них один, з жорстким поглядом і трохи скажений. Ніхто не знав – ні звідкіля він, ні де взявся, ні як звати його. Та прогнати боялися. І звали просто – Чорний Каратель.
У монастирі йшла служба – ну а що в них там ще могло йти?! Із запрошеною зіркою – «отцом Иваном Охлобыстиным». Той якраз пісню заспівав, модну і богоугодну, «Цвет настроения синий, пара-ра-ра-ра-рам…»
Монашки віджигали кордебалет; одна, зовсім недавня послушниця Оля Скобєєва – на розливі була; на касі і видачі фішок – Валя Матвієнко, ну і т.д.
Хлопці зніяковіли, але Чорний Каратель взяв себе в руки і як загримить голосом гучним:
– Якого хєра?!
Одразу підвалює до нього місцева Наташа, з поклонами. Поклонилась ще раз, нижче. І дивиться звідтіля, знизу:
– Мальчики, мироточить будете на часик или на всенощную?
И язиком так хижо собі проводить по верхній губі, по носі, по бровам і лобі.
Відчуваєте вже подих таємниці?
А хлопці одразу відчули!
А Наташа не вгамовується:
– Можно с армагедоном, можно без гедона – у нас всё можно!
І так гладенько навалює, що всі почали розслаблятися, як та ватага Одісея.
І тільки Чорний Каратель не піддався!
І помітив, як монастирський хлопчик-євнух Кирилко намагається поцупити у них карту секретну і пакет для командування!
І знову як загримить:
– Якого хєра?! Та я тебе зараз…
«Отец Иван Охлобыстин» почувши це, як заволає:
– Не дам омрачить уста отроку непорочному! Лучше уж меня!
І плигає так, як ото у кіні «Тєлохранітель», тільки з відкритим ротом. Прикриває, мовляв, Кирилку.
– Та ви всі тут іпануті! – знову гримнув Чорний Каратель.
І кинув гранату.
Навалився на нього страх кари небесної і сумнівів жорстких.
Але побратими його навколо посміхалися.
Він же, прочитавши рятівну молитву «Пох@й» із таємної Книги солдатських молитов, теж посміхнувся і скинув з себе тягар сумніву.
І далі весело пішов по світу. Але то вже зовсім інша історія…
Забув… Повинна ж бути якась мораль, так?
Ага, ось:
- Бачиш червоні літери “РПЦ” – не ведись і зразу кидай, бо карту секретну точно спи@дять;
- Сумніваєшся – читай молитву «Пох@й»;
- На намагайся надурити Чорного Карателя.
Нормально, думаю, моралі…
P.S. На фото (взятому із секретних архівів Володимир Пасічник) – Наташа, уставшая…
