Ще в чотирнадцятому, коли ще тільки починався весь цей сепардвіж і ми тільки починали давати їм відкоша, наснився мені сон.

Та я вже розповідав його давно: ще в 2014. Ще на тому Яремі, якого філєботи забанили. Дідусеві цього ось Яреми 🙂 )))

А потім той сон, один в один, наснився мені в 2015 на Дозорі.

Досі, чомусь, його пам‘ятаю.

Порохоботський до усерачки, аж у самого себе плюнути за нього ладен, але з пісні слів не викинеш.

Отже, вмощуйтесь, панове, та слухайте чи то пак, читайте.

Бій!

В місті!

Стрілянина!

Ми наступаємо вздовж вулиці!

Біжимо!

Валимо з автоматів на ходу від плеча!

Погода така похмура, от-от дощ зірветься.

Місто таке якесь середньовічне, німецьке, вулички вузькі, мощені бруківкою, шпичасті дахи, стіни з червоної цегли, кірхи на площах.

Все якесь сіре, наче осінь, деревця голі.

Пейзажик, коротше, якийсь апокалептичний.

Підстрелили ми кількох фраєрків на останній вулиці.

Підійшли, глянули, ногою копнули: живі-не живі? Мертві…

Зайшли через підворотню з вулиці у двір.

А там загорожа якась з сітки «рабиці» іржавої, навісик з жесті над нею а в загорожі здоровенний ящик такий. Повсідалися з Рагнаром на той ящик, магазини набиваємо.

Натомлені страшне, почорнілі від кіптяви, пороху та грязюки. Схудлі, але спокійні такі, самовпевнені. В касках, броніках…

Ветерани, одним словом! Триарії! Куди там!

Видно, не перший місяць наступаємо.

Ну і роззираємось, де ми і куди далі топать. Дощик мрячити почав, а перед нами стіна, майже повністю зруйнована. За нею — поле і пагорб. Точніше, розораний пагорб, оранка чорна, свіженька.

Деревце якесь збоку обпалене стоїть, а за пагорбом видно здоровенний такий, але гарний шпиль кірхи чи костьолу. Хтозна.

Отже, сидимо, набиваємо мовчки набоями магазини, бо від утоми й говорити не хочеться, а йти ще, он, через це поле треба, це точно.

Аж тут підходить такий дядько у чорному танковому комбінезоні. Засмальцьованому і брудному. Ну воно і ясно, що осінь. Кругом багно і твань! Є де танкісту забрьохатись по самі вуха.

Худий такий, височенький у танковому шоломі, з під якого кучеряве пасмо вибивається. Тільки не таке, як у кіно показують, залихвацьке, а теж брудне таке. Хоч і чорне, але посіріле від попелу чи бруду. Не добереш.

Підходить, отже, цей панок і так ото до мене по простому:

— Ну що, друже Сігурде, візьмеш сьогодні це кляте містечко?

— Чого ж не взять? Ондечки, туди, далі по вулиці ще два будинки залишилось. До ночі й зачистимо.

— Дуже, братіку, на тебе розраховую! А як мислиш? КЕНІГСБЕРГ (!!!) за скільки взяти зможеш?

— Та що його брати. Оно за пагорбом стирчить шпиль кірхи на першій вулиці. Завтра перепочинемо і з Божою поміччю, дня за три-чотири, буде наш Кенігсберг.

— Ага! Якщо з набоями знову не на*бете, як минулого разу. І харчів давайте, бо живіт вже з хребтом подружився — вставив своє Рагнар.

— Буде! Все буде! Тільки візьміть, якомога швидше, Кенігсберг, бо без нього МОСКВА НЕ ЗДАЄТЬСЯ! А там і війні кінець.

— Візьмемо, Петре, не переживай! — ось тут мене починає муляти здогад.

Потім танкіст знімає шолом і я бачу, що то дійсно Порошенко.

Та ну на фіг! І я просинаюся.

Чогось згадався сьогодні цей сон. Хріново, що не віщий був. Чи, може, ще візьмемо той Кенігсберг, га?