Ще в чотирнадцятому, коли ще тільки починався весь цей сепардвіж і ми тільки починали давати їм відкоша, наснився мені сон.
Та я вже розповідав його давно: ще в 2014. Ще на тому Яремі, якого філєботи забанили. Дідусеві цього ось Яреми 🙂 )))
А потім той сон, один в один, наснився мені в 2015 на Дозорі.
Досі, чомусь, його пам‘ятаю.
Порохоботський до усерачки, аж у самого себе плюнути за нього ладен, але з пісні слів не викинеш.
Отже, вмощуйтесь, панове, та слухайте чи то пак, читайте.
Бій!
В місті!
Стрілянина!
Ми наступаємо вздовж вулиці!
Біжимо!
Валимо з автоматів на ходу від плеча!
Погода така похмура, от-от дощ зірветься.
Місто таке якесь середньовічне, німецьке, вулички вузькі, мощені бруківкою, шпичасті дахи, стіни з червоної цегли, кірхи на площах.
Все якесь сіре, наче осінь, деревця голі.
Пейзажик, коротше, якийсь апокалептичний.
Підстрелили ми кількох фраєрків на останній вулиці.
Підійшли, глянули, ногою копнули: живі-не живі? Мертві…
Зайшли через підворотню з вулиці у двір.
А там загорожа якась з сітки «рабиці» іржавої, навісик з жесті над нею а в загорожі здоровенний ящик такий. Повсідалися з Рагнаром на той ящик, магазини набиваємо.
Натомлені страшне, почорнілі від кіптяви, пороху та грязюки. Схудлі, але спокійні такі, самовпевнені. В касках, броніках…
Ветерани, одним словом! Триарії! Куди там!
Видно, не перший місяць наступаємо.
Ну і роззираємось, де ми і куди далі топать. Дощик мрячити почав, а перед нами стіна, майже повністю зруйнована. За нею – поле і пагорб. Точніше, розораний пагорб, оранка чорна, свіженька.
Деревце якесь збоку обпалене стоїть, а за пагорбом видно здоровенний такий, але гарний шпиль кірхи чи костьолу. Хтозна.
Отже, сидимо, набиваємо мовчки набоями магазини, бо від утоми й говорити не хочеться, а йти ще, он, через це поле треба, це точно.
Аж тут підходить такий дядько у чорному танковому комбінезоні. Засмальцьованому і брудному. Ну воно і ясно, що осінь. Кругом багно і твань! Є де танкісту забрьохатись по самі вуха.
Худий такий, височенький у танковому шоломі, з під якого кучеряве пасмо вибивається. Тільки не таке, як у кіно показують, залихвацьке, а теж брудне таке. Хоч і чорне, але посіріле від попелу чи бруду. Не добереш.
Підходить, отже, цей панок і так ото до мене по простому:
– Ну що, друже Сігурде, візьмеш сьогодні це кляте містечко?
– Чого ж не взять? Ондечки, туди, далі по вулиці ще два будинки залишилось. До ночі й зачистимо.
– Дуже, братіку, на тебе розраховую! А як мислиш? КЕНІГСБЕРГ (!!!) за скільки взяти зможеш?
– Та що його брати. Оно за пагорбом стирчить шпиль кірхи на першій вулиці. Завтра перепочинемо і з Божою поміччю, дня за три-чотири, буде наш Кенігсберг.
– Ага! Якщо з набоями знову не на*бете, як минулого разу. І харчів давайте, бо живіт вже з хребтом подружився – вставив своє Рагнар.
– Буде! Все буде! Тільки візьміть, якомога швидше, Кенігсберг, бо без нього МОСКВА НЕ ЗДАЄТЬСЯ! А там і війні кінець.
– Візьмемо, Петре, не переживай! – ось тут мене починає муляти здогад.
Потім танкіст знімає шолом і я бачу, що то дійсно Порошенко.
Та ну на фіг! І я просинаюся.
Чогось згадався сьогодні цей сон. Хріново, що не віщий був. Чи, може, ще візьмемо той Кенігсберг, га?
Leave a Reply